Народився 27.06.1987 у Молдові, в місті Кагул. У 1989 році з родиною переїхали до села Велика Бабка, де і ходив у садочок та закінчив школу. Після 9-го класу вступив до Чугуївського аграрного ліцею №53. Потім переїхав до Харкова, де працював вже з 17 років на багатьох роботах, опановував різні професії, робив меблі, працював у торгівлі, а у 2014 році знайшов себе у будівництві, у нього були золоті руки, йому дуже подобалося робити красу.
Під час повномасштабної війни був мобілізований 16 лютого 2024 року Немишлянським РТЦК міста Харків. Службу проходив у складі 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка на посаді розвідника.
Ці хвилюючі слова першої учительки Руслана всебічно характеризують його як Людину з великої літери, воїна, який загинув, захищаючи нашу землю: «Досить незвично бачити на фото посивілого молодого чоловіка, розуміючи, що це, той маленький Русланчик, що прийшов до мене у 1-й клас. Хлопчик з дивовижно красивими великими карими очима, серйозний, хазяйновитий, галантний, справедливий, наш Русік… Так сталося, що перед війною він мені часто дзвонив, розказував про своє життя, іноді навіть просив поради. Я знаю, як Руслан любив свою сестричку, поважав маму, цінував свою сім’ю, він, людина з уразливою душею, був відвертим та щирим. Пам’ятаю, я дуже була рада, коли Руслан повідомив мені про те, що там, на війні, «знайшов своє кохання на все життя». Він був такий щасливий! Був… Дуже страшно говорити про нього в минулому часі. Вічна та світла пам’ять тобі, Руслане!»
У воїна залишилися батько Вараніца Яков Іванович, проживає в селі Велика Бабка; мати Ларинішина Валентина Іванівна, проживає в місті Харків; сестри Вараніца Марʼяна та Лавринішина Антоніна; цивільна дружина Лисак Вікторія Віталіївна та донька Волощук Ніка 2007 року народження, проживають в місті Харків. Донька була йому не рідна, але він став для неї батьком. Ось як згадує про свого батька Ніка:
«Для мене він став не просто батьком. Він став людиною, яка навчила мене, як бути сильною, як долати труднощі і завжди залишатися вірною своїм принципам. Руслан був тією першою людиною, до якої я зверталася за порадою, і він завжди підтримував мене у моїх починаннях. Він завжди пишався мною, і я пишаюсь тим, що мала такого батька у своєму житті».
А ось як говорить про нього його сестра Мар’яна: «Мій брат був дуже веселою і світлою людиною, а ще він був дуже балакучім. В дитинстві ми, як і всі діти, сварилися, він ламав моїх ляльок, дражнив мене, але коли хтось мене ображав, то він завжди захищав, не дивлячись ні на що. Звісно, коли ми подорослішали, ми дуже дружили, підтримували один одного. Я завжди його повчала, попри те, що він був старшим. Він завжди телефонував мені, якщо щось трапиться у нього. Коли він потрапив на війну, я дуже хвилювалась за нього і вся моя родина теж, але я знала, що він і зараз захищає мене, і не тільки. Я дуже пишалась своїм старшим братом. Він завжди був і буде моїм Героєм».
Обставини загибелі:
15 серпня 2024 року Руслан загинув, виконуючи завдання в селі Глибоке Харківського району Харківської області. Група розвідників, у якій був і Руслан, натрапили на ворогів, які відкрили вогонь. Руслан загинув миттєво, а його побратима було поранено, декілька разів намагалися витягнути тіло Руслана, але ворог не підпускав, скидаючи з дронів боєприпаси, і тільки 15 жовтня 2024 року змогли його забрати, коли погодні умови дали можливість.
Поховали Руслана 04.03.2025 в місті Харків.