Народився 28 березня 1973 року у селі Круподеринці, що на Полтавщині. Надалі проживав з родиною у с. Савинці Оржицького району Полтавської області.
Після закінчення школи пробував вступити до десантного училища, однак не пройшов через вади здоров’я. У серпні 1991 року вступив до Саратівського військового училища (нині – Саратівський військовий інститут військ національної гвардії). Незважаючи на те, що після розпаду СРСР опинився на території Росії, бажав служити в Україні, а тому на останньому курсі навчання перевівся до Інституту Національної Гвардії України.
Після закінчення навчання проходив службу у лавах 18-го полку спеціального призначення дислокованої у Чугуєві 6-ї дивізії Національної Гвардії України (обіймав посаду заступника командира батальйону спецпризначення). В 1999 році це з’єднання було переведено до складу Збройних Сил України і переформовано у 92-у окрему механізовану бригаду.
Під час Революції гідності та після її закінчення був членом координаційної ради Харківського Євромайдану.
2014 року став до лав Збройних сил України у складі 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава». Очолював батальйон протягом 2015-2017 років. Брав участь у виснажливих боях за Авдіївку у ході АТО. У 2017 році працював у Генеральному штабі Збройних Сил України. Його колишні підлеглі, розповідаючи про комбата, насамперед згадують, що він був для них уособленням поняття «Людина честі», розділяв із бійцями усі фронтові труднощі та небезпеки, дбав про обладнання позицій, завзято боровся зі зловживаннями у тиловому забезпеченні. А ще згадують виснажливі бої за Авдіївку, що тривали 258 діб, під час яких комбату доводилося командувати «солянкою» із підрозділів не лише свого батальйону, а й різних бригад і ДУК «Правий сектор», що підходили на допомогу полтавцям.
У 2019-му році полковник Олег Громадський пішов на пенсію, швидко знайшов роботу. Проте передчуття небезпеки «великої війни» не залишало його – і він витрачав чимало особистого часу на підготовку майбутніх захисників як інструктор курсу «Не панікуй! Готуйся!». У квітні 2021-го став співзасновником «Штабу оборони Харківщини» – об’єднання громадських та політичних структур, що мало на меті сприяння формуванню підрозділів Тероборони. Він не встиг втілити усіх своїх задумів – але й те, що зробив, від 24 лютого завдало чималої шкоди ворогу, і врятувало від смерті багатьох патріотів України.
Обставини загибелі:
Друзі пригадують, що саме на ранок 24-го було заплановано зустріч полковника Громадського О.В. із командуванням Національної гвардії Харківського гарнізону, на якій Олег В’ячеславович хотів запропонувати план розгортання добровольчого підрозділу на базі НГУ. Але війна змусила діяти рішучіше, не чекаючи повісток, команд і складання офіційних списків. Близько дев’ятої ранку, дізнавшись про рух ворожих колон у напрямку перехрестя харківської окружної дороги та білгородського шосе, він із групою добровольців та мобілізованих прибув до селища П’ятихатки, що на півночі Харкова. Там дещо раніше зайняв позиції невеличкий підрозділ 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана, яким командував його син лейтенант Євгеній Громадський, що лише у 2021-му році закінчив Національну академію НГУ.
Зранку 24 лютого, прибувши на позиції, полковник Громадський одразу ж провів нараду із лейтенантом Громадським, яка відрізнялася від звичайних передбойових нарад тим, що тут син доповідав бойову обстановку батьку, чинний офіцер – військовому пенсіонеру…
Близько 12:00 оборонці П’ятихаток відбили атаку ворожого передового загону, знищивши дві ворожі машини і десяток російських військових. Невдовзі по позиціях спробували відбомбитися ворожі літаки, але їхні ФАБ-500 шкоди не завдали. Уночі, близько 22:00, відбувся новий бій з підрозділом росіян, що наступав. Син згадував, що Громадський-старший під час бою перебував на лівому фланзі позиції, відстрілюючись з кулемета, а Євгеній підтримував його з автоматичного гранатомета. Олег В’ячеславович відступив останнім, вивозячи на власному джипі залишки зброї та боєкомплекту – але дорогою його машина потрапила під залп ворожих «градів». Олег В’ячеславович отримав не сумісні з життям поранення. Про загибель батька його рідні дізналися від дивом уцілілого під тим обстрілом товариша Олега – представника фонду «Громадянська самооборона» Івана Діденка, якого з тяжкою контузією підібрали воїни ЗСУ, що прибули на виручку гвардійцям.
Поховали Олега ГРОМАДСЬКОГО в місті Харків на 18-му кладовищі на Алеї Слави.
У 48-річного воїна залишилися дружина та син. А у селі Савинці Полтавської області проживають його мати та брат.
Олег Громадський мав чимало нагород: Нагрудний знак «Знак пошани»; Пам’ятний знак «За воїнську доблесть»; медалі «За сумлінну службу» усіх трьох ступенів; Нагрудний знак «Учасник АТО»; медаль «10 років Збройним Силам України»; медаль ветеран служби 25 років; Нагрудний знак Козацький хрест 1 ступеня; Орден «За мужність» 3 ступеня; Нагрудний знак за зразкову службу; Нагрудний знак за оборону Авдіївки; Нагрудний знак Начальника генерального штабу Головнокомандувача ЗСУ «За доблесну військову службу батьківщині»; Нагрудний знак «За відданість Батьківщині».
13 червня 2023 року у місті Харків вулицю Броненосця «Потьомкін» перейменували на вулицю Олега Громадського.